Понеділок, 02 липня 2018 17:20

"Брати Гадюкіни": У творчості має бути любов і секс

Культовий гурт "Брати Гадюкіни" відзначає цього року 30-річчя. Гурт готує до виходу шостий альбом "І сміх і гріх".

"Коли помер Сергій Кузьмінський, ми не думали грати, - каже бас-гітарист гурту Ігор Мельничук. - Дали концерт його пам'яті і розійшлися кожен по своїх нішах: Міша грав блюз у Львові, Ми з Пашею писали музику до фільмів. Але в 2013 році, коли до революції був рік, ми вирішили зібратись, почали писати нові пісні. Якби все було добре в Україні, ми би вже, мабуть, і не грали. Ми, як маркери, вилазимо і говоримо: не все є добре".

Про минуле і майбутнє гурту gazeta.ua поспілкувалася з трьома його аксакалами Ігорем Мельничуком, Михайлом Лундіним і Павлом Крахмальовим.

Це шостий альбом "Братів Гадюкіних". Які події спонукають вас писати нові пісні?

Ігор Мельничук: Передостанній "Made in Ukraine" написали перед революцією. Передчуття революційного стану висіло в повітрі. Тоді і почали писатися пісні. Коли почали робити репетиції для запису, відбувся Майдан. Ми проводили репетиції, а серцем були на Майдані. Особливо важко було писати веселі пісні для альбому, коли паралельно слухали новини, що люди гинуть. Для мене непросто такі речі сполучати. Тому альбом затягнувся з виходом. Але ми не писали пісень, присвячених революції, аби показали, що ми на цих подіях вилізли з бетонних тріщин.

"Сміх і гріх" буде трошки світліший за попередній альбом. Йде війна. Але наші пісні про війну в цей альбом не йдуть. Вони будуть окремим збірником іти. На радіо вже звучала пісня "Йде нині война". Ми грали її на передовій…

Кажуть, людям на передовій треба піднімати настрій, а не нагнітати. Ви нагнітаєте?

І.М.: Я вам чесно скажу, що скоріше бійці нам настрій піднімають, ніж ми їм. Коли їхали туди перший раз, я думав, там будуть люди з темними очима, затиснуті — воїни. А побачили світлих людей зі світлими очима. Я коли звідти приїжджаю, у мене на тиждень-два піднесена енергія. Наскільки ми їм там потрібні? Що ми їм даєм?

Співати для цих людей сумні пісні немає змісту. Тим більше, ми, "Гадюкіни", все життя намагаємося нести світлу енергію. Не можна порівняти наше життя і їхнє, тому що ми собі спокійно ходимо по Києву, а там чуваки реально ризикують життям. Ми мали справу і з розвідниками, і з артилеристами, і з танкістами. Їздили, їздимо і будемо їздити. Ясна справа, нас не везуть на передок. Яка там може бути музика? Але ми досить близько до цих речей і до цих людей. Я їх безмірно поважаю.

Я слухала вашу спільну роботу з ТНМК "Гострі ножі". Вона і справді несподівано гостра.

І.М.: Це пісня Фоззі і Фагота. Вони нам запропонували долучитися. Це наші побратими по музичній зброї. І нам було приємно. Скільки вони існують — стільки ми дружимо.

Близьких вам по духу багато серед наших музикантів?

Павло Крахмальов: Це улюблена тема Міші.

М.Л.: Ми зовсім інша формація. Не оце-от – попсі-йопсі. Бо в нашому шоу-бізнесі - "на манеже одни и те же: петушка хвалит петуха за то, что хвалит он петушку". Нам з такими не по дорозі.

І.М.: "Гадюкіни" — це такий собі летючий голандець, але населений живими моряками — нами. Він то там, то там. Ми собі просто виникаємо або зникаємо. І нам не треба весь час стояти в якомусь порті, як дорога яхта, виблискувати парусами і показувати, які ми афігєнні. Ми трошки стоїмо поза цим світом шоу-бізнесу.

Але світ шоу-бізнесу — це ж не тільки попса. Є багато іншої музики.

М.Л.: У нас видно тільки попсу. Є багато інших. А де вони?

І.М.: Скажу за себе. Мене мало цікавить, хто там на манежі. Кожен повинен робити свою справу. Якщо молодий співак чи співачка відчуває, що можуть і хочуть щось сказати людям, вони проб'ються.

Може, ви когось із вітчизняних колег слухаєте?

І.М.: Я слухаю англійську музику. Мені здається, музично вони зараз попереду всієї планети. Власне, як це було і в 60-х роках. Америка теж. Та сама Бейонсе не просто співає пісеньки, а піднімає питання існування жінки у сучасному суспільстві. А пісеньки типу "я прийшла, а ти не прийшов, і що мені тепер робити?" - це пустота. Але, мабуть, і таке повинно бути.

Робити пусті пісеньки — це не гадюкінський шлях. Ми інколи здаємося легкими і без гальм, але насправді особисто я вважаю, що наші пісні є в якомусь сенсі християнсько- виховальними. Якщо є зло, у кожній пісні ми йому виносимо вирок. По-хорошому, без нав'язування. Не треба нікого ставити в кут.

"Кому Вниз" і "ВВ" — ваше покоління. Товаришуєте з ними?

І.М.: Не будемо зараз надувати щоки, але "ВВ" і "Гадюкіни" розпочали український рок-н-ролл. Щоправда, на 20 років пізніше, ніж в Англії. Але так сталось, тому що не давали грати раніше.

"Кому вниз" я пам'ятаю на фестивалі "Червона рута – 1989". Ми ще з них сміялися, бо ми у футболочках виступали, а вони перевдягалися у фраки. Питали їх: "Вам, пацани, не холодно?" Літо, а вони ті фраки вдягали, чоботи. Але вони з гумором сприймали наш гумор. А ми в чому ходили, так і на сцену виходили. Ясно, що ми міняємо чисті футболки і памперси, але на сцені – нічого особливого.

Олег Скрипка… Теж можна сказати, наш товариш. Але в дьосна ми з ним не цілуємося.

Цьогоріч ви отримали музичну премію YUNA за вклад у розвиток української музики. Як ставитеся до нагород? Чи потрібні вони і так легендарній групі?

І.М.: Це добре, що нас відзначили. Ми ж починали все це, йоли-пали. Тому що, буває, вручають Оскар нарешті людині в кінці життя. Виїжджає той 95-річний дідусь на сцену: колясочка, кисневий балон. Ми ще своїми ногами вийшли, і, сподіваюся, ще років 20 будем виходити.

Ви взяли участь у зйомках фільму "Шляхетні волоцюги", який буде презентовано 27 вересня. Почуваєтеся справжніми львівськими батярами?

І.М.: Не всі люди розуміють, хто такі батяри. Це були молоді хлопці, які не давали себе образити і любили жінок. Гедонізм — це світла сторона життя: жінки, смачна їжа, випивка. Вони не були ні в якому разі якимось злодюжками, які хотіли комусь натовкти писок — як це зараз туристам у Львові розповідають. Це просто люди, які любили життя. І власне "Гадюкіни" такі і є. Ми так само любимо і життя, і жінок.

Так, ви любите жінок. Чи мали романи з фанатками?

І.М.: У мене є товариш, який говорить: "Ігор, ти виліз на сцену, щоб знімати чувіх". Я відповідаю: "Та в житті такого не було!". Ніколи не думав, що через те, що я рок-музикант і натягнув гітару, зможу заарканити якусь дівчину. Ми вилізли на сцену не заради знайомств з жінками. Але я не знаю, як Павло, до речі. Павле, ти найбільше женився, давай, Павлуся, глуши.

П.К.: Я вважаю, що в творчості має бути любов і секс. Якщо цього немає, творчість втрачає драйв. З тебе на сцені повинна іскритися первинна тваринна енергія.

І.М.: При чому тут тварини? Ми про жінок говорим! Я не можу сказати, щоб фанатки бігали на нами натовпами. Але звичайно, були у нас романи.

Чи є в батярів кодекс честі?

І.М.: Не бійся і не проси.

М.Л.: Любити своє місто, гуляти і робити справи.

Львів змінився від часу вашої молодості?

М.Л.: Змінився. Я щасливий, тому що Львів став столицею джазу, про який ми колись у 80-90-х мріяли. Ходили і казали: от би тут блюз грати, от би приїхали сюди хороші музиканти. І от воно сталося, центр Європи. Атмосфера шикарна у Львові, домашня. Це наше місто.

І.М.: Але ми з Павлом уже 20 років живемо в Києві. Міша — чотири. Побудували тут музичну студію, пишемо багато музики до фільмів.

Київ і Львів абсолютно різні. Не дивлячись на свою приязність, Львів трошки гостріший, а Київ м'якший. Але я би жив у Львові, якщо б там були київські можливості. Різні міста, але і те і те є частиною України. У Києві багато російськомовних — це даність. Але вони люблять Україну не менше ніж львівяни, які розмовляють українською.

Здається, в молодості дехто з вас теж був російськомовним.

М.Л.: А я і є російськомовним.

П.К.: Я був російськомовним. У мене батьки росіяни. Львів — дивне місто. Я в дитинстві у дворі постійно спілкувався російською. Ніхто не дорікнув. Але коли я вже вчився в музичному училищі, викладач мови і літератури якось сказав мені принизливим тоном: "Павле, що, не можете вивчити мову? То вимовляється просто". У мене характер такий, що я не міг то перетерпіти. І почав більше читати, більше слухати — задався ціллю… Зараз уже не знаю, якою мовою думаю.

І.М.: Мого батька в років 5 вчили читати бандерівці. В діда і баби була хата біля лісу. Вони до нас з лісу приходили. І дуже сміялися, як малий плутав слова. Ми по-різному приходимо до української мови. Батько навчив мене.

Я читав багато статей Степана Бандери. Він говорить, що в Україні живуть багато народів. Бандера був проти русифікації, а не проти росіян. Тут треба чітко розрізняти. Чому у нас зараз такі проблеми з Донбасом, з Кримом — тому що людей надурили: якщо ти розмовляєш російською, прийдуть якісь страшні бандерівці з рогами. Степан Андрійович казав: треба любити свою країну, і не важливо, якою ти мовою розмовляєш. Звичайно, треба знати мову своєї країни, але це не є причиною для того, щоб починати стріляти один в одного.

Ми були на передовій. Багато бійців розмовляють російською. Деякі наші співаки кричать, що російською співати не можна. Поїдь і розкажи це бійцеві, який воює за Україну. І я буду радий, якщо боєць такому патріотові прикладом виб'є зуби. Вони всі знають українську, але деяким з них зручніше говорити російською. Він зараз стоїть з тим кулеметом чи сидить в танку на кордоні. А що ти, якийсь щур, сидиш в Києві і розказуєш, мовляв, бійці повинні розмовляти виключно українською? Фігня це все. Любов не має слів. Вона є енергія.

П.К.: Для мене конкретно "Слава Украине!" набагато більше значить, ніж "Слава Україні!" Коли боєць російською славить країну, в якій він живе і за яку віддає своє життя, це дорогого варте.

Як кожен з вас прийшов до "Братів Гадюкіних"?

І.М.: Мені здається, "Гадюкіни" - це якесь братерство по стану душі. Ми не вибираємо людей, наприклад, за їх рівень майстерності гри на інструменті. Ми з якимись людьми прощаємося через то, що вони випадають з нашого загального поля енергетичного.

Я закінчив музичне училище. В консерваторію не пішов. Бо "Гадюкіни" мені перебили всю класичну малину. Треба було або кидати "Гадюкіних", щоб йти в консерваторію. Як завжди, я зробив правильний вибір.

М.Л.: Все життя я займаюся музикою. В Клубі залізничників у Львові була у нас репетиційна база. Сергій Кузьмінський каже мені: "Давай щось замутимо. В мене є тексти і бажання". Так і пішло.

П.К.: Придбав в переході першу касету "Гадюкіних". І затер її до дір. А тут приходить Ігорко і кличе приєднатися. Ми поїхали виступати в Луцьк. До нас не дуже добре поставилися організатори концерту, за нами не прислали машину. Ми образилися, не пішли виступати і трошки попили вина на той гонорар, що отримали. Потім про це написали всі газети. Я приходжу додому. А мій тесть читає в газеті саме ту статтю. Думаю: "Ну капєц". Тесть закрився нею. Потім бачу, починає душитися від сміху.

Коли поїхав з хлопцями на концерт в Запоріжжя, спитався в них: "Під клавішні стойку брати?" - "Звичайно, бери". А стійка була довжиною два метри. Вона вміщалася тільки в трамвай і в поїзд через вікно. Вони як побачили мене на вокзалі з тією стійкою, сміялися довго. Я мав усі гастролі з нею тягатися. Але Кузя після концерту подякував, що я її взяв. Кузя вмів знаходити слова, які потрібні людям.

І.М.: Ну так, він тобі часто казав, що ти какофонію граєш.

П.Л.: Дорікав, що весь час багато нот граю. Я тільки, може, рік тому зрозумів, що таке потрібна кількість нот.

Хто яку скрипку грає у вашій групі? Чи трапляється конфліктувати?

І.М.: В нашому розумінні конфлікт — це Міша мені повинен зараз вилити цю склянку води на голову, і я почну кричати. Але конфлікт є двигуном всього, що стається. В безконфліктній ситуації нічого не станеться. Тому в нас постійний конфлікт. Але він позитивний. Ми три рівноправні сили. Якби ми почали мірятись, був би неправильний конфлікт. У нас скоріше танок по колу.

Як ви змінилися? Які ви зараз?

М.Л.: Тільки подорослішали, помудрішали. Багаж якийсь за спиною є. Трошки життя прожили.

І.М.: "Гадюкіни" — це стилістичний симбіоз: панк, рок, блюз, реггі, джаз. Такими ми і залишились. Наша сила в тому, що ми такі, які є в буденному житті.

Ви стикалися під час Перебудови з цензурою?

М.Л.: Коли в "Гадюкіних" з'явився альбом "Всьо чотко", у Львові почали говорити, що ми паплюжимо українську мову. Але ми розмовляли і співали тою мовою, яка панувала на цей час у Львові - суржиком.

І.М.: З одного боку були "щирі українці", які стверджували, що ми паплюжимо мову, з іншого - комуняки, які придиралися до текстів пісень і до дійсності, про яку ми співали. Тобто ми були між молотом і ковадлом. З одного боку, треба було розмовляти на чистій шевченківській мові, а з іншого - славити Радянський Союз.

М.Л.: І тоді, коли ми були в опалі рік-два, нас помітила Алла Пугачова. І запросила заспівати на "Рождественских встречах" в Москві. Вона приїхала на концерт у Львів. Якраз шукала молоді таланти. Хтось із наших львівських музикантів дав їй послухати наш перший альбом "Всьо чотко". Їй дуже сподобалось.

Після того як ми попали до Москви, Кремль дав зелену, і нас в Україні почали вже любити.

І.М.: Коли ми повернулися, комуняки і затяті українці сказали: "Гадюкіни" щось із себе представляють". Але я вам скажу, не принижуючи ролі Алли Борисівни, "Гадюкіни" все-одно стали би "Гадюкіними". Просто це було б трошки повільніше.

Якийсь час Сергій Кузьмінський жив і працював в Росії?

І.М.: Сергій поїхав, бо почав займатися електронною музикою. В Україні йому було тісно. Йому навіть там давали нагороди. Кращий композитор, який пише транс-музику. Кузя там досить нормально себе почував. Але я якось приїхав до нього в гості в Москву. Це був 2005-06 рік. Він вийшов з собакою мене зустрічати. Мав на собі жовто-синю форму української збірної. На спині "Україна" величезними буквами. Він і там залишався львів'янином. Він там робив просто свою кар'єру. Але коли захворів, вернувся в Україну, все-таки помирав він вдома.

Чи є відчуття, що за 30 років історію вашого гурту можна поділити на періоди? Який із них був особливо насиченим?

П.К.: Чи можна поділити історію України з часу незалежності? Насправді так і є. "Гадюкіни" і незалежна Україна — це сумісні шляхи. Все, що відбувалося в Україні, відбувалося в "Гадюкіних". Я ототожнюю творчий шлях "Гадюкіних" і розвиток подій в Україні як одне ціле.

У вас були кілька періодів затихання.

П.К.: Затихання потрібні для того, щоб усвідомити, куди рухатися. Не можна бездумно бігти вперед, не озираючись направо і наліво без усвідомлення, куди ти біжиш. Та пауза була потрібна. Не було про що писати в той період.

І.М.: Я не згоден з тобою. Завжди є про що писати.

П.К.: Ясна річ. Діти ростуть, дерева цвітуть. Про це можна писати. Але воно не буде болюче і конфліктне. Воно таке тихесеньке. Нічого немає страшнішого за тихе життя, бо в ньому завжди з'являється якась єрунда.

І.М.: Коли помер Сергій, ми не думали грати. Дали концерт його пам'яті і розійшлися кожен по своїх нішах: Міша грав блюз у Львові, Ми з Пашею писали музику до фільмів. Але в 2013 році, коли до революції був рік, ми вирішили зібратись, почали писати нові пісні.

Нам пропонували після концерту пам'яті Кузі: поїздіть, подавайте ще концерти, позаробляйте грошей. Ми сказали: ні. Ми не мали планів грати. Якби все було добре в Україні, ми би вже, мабуть, і не грали. Ми як маркери, вилазимо і говоримо: не все є добре. Буде добре — ми знову підемо на дно.

Маєте пісню "Злидні". Чи часто ви мали справу з таким явищем у житті? Як було в 1990-х? Як потім усе змінилося?

І.М.: Ми не живемо за рахунок "Братів Гадюкіних". Вони абсолютно не є фінансовою структурою, яка дає мені гроші на життя. Скоріше для нас це справа енергії, якоїсь місії гадюкінської. Гроші ми заробляємо в інших місцях. Якщо казати про Гадюкіних, то участь в цьому проекті — це злидні фінансові.

В 1990-х у мене було, коли я цілий день перекидав долари туди-сюди за різним курсом. Заробив за цей день два долари. Продав їх за купони, які ще зв'язували шнурками. Це була кримінальна справа. Але у мене була маленька однорічна донька. Я приніс додому виручені гроші за два долари розмінених, і ми жили на них тиждень. І таке було.

П.К.: І в мене те ж саме. Напередодні поїздки до Києва я дві доби грав весілля і заробив там якісь мізерні гроші. Ми зустрілися з Гаріком Кричевським. Він каже: "Паша, надо что-то менять". Прийшлося усвідомити, що треба дійсно щось міняти.

Підтримуєте контакти з сестричкою Вікою?

І.М.: Вона була років десять тому в Україні. Приходила до нас в студію. Гарно виглядала, до речі. Ми її запрошували на триб'ют Сергія. Я їй особисто дзвонив в Америку, наговорив купу грошей. Ми їй збиралися купити квитки, оплатити готелі. Але саме в ті дні вона терміново мусила бути в Нью-Йорку. Не приїхала. Не знаю, як Віка зараз живе. Бізнес у неї не музичний. Може, в неї якийсь там мужчина є.

Якою бачиться вам Україна через років 10?

І.М.: Я вірю, що буде все добре. Мене недавно питали, чи нема в мене відчуття, що нас зрадили, кинули, обдурили. Ми, українці, такі імпульсивні. Нам здається, що стався Майдан, і через два тижні ми ту всю сволоту випхали.

Я бачу це скоріше як в регбі: дві команди зчепились. І ми повинні зчепитися з цією всією високою сволотою — брехунами, злодіями, і випхати їх за поле. Може, років десять нам прийдеться в цьому клінчі стояти. Ніякий рятівник не прийде. Як казав Черчиль англійцям на початку війни: "Все, що я вам можу запропонувати, - це кров, піт і сльози". Я би не хотів, щоб сльози і кров, але піт нас чекає.

 

 

 

ДРУЗІ

  • aval
  • radioroks
  • uamusic